Служби охорони громадського порядку.

 Мета: дати поняття про служби охорони громадського порядку, а саме міліцію, суд, прокуратуру, адвокатуру, Їх функції щодо захисту життя та гідності людини; дати поняття покарання та системи кримінальних покарань; розказати про Кримінальний кодекс України, його функції та структуру.

 

Ø Як держава стоїть на захисті життя людини?

Ø Які ви знаєте основні служби спасіння людей у надзвичайних ситуаціях?

Ø Який основний напрямок діяльності міліції?

 

У діяльності нашої держави особливе місце посідають органи держави спеціального призначення. Їх можна розглядати як окрему ланку механізму держави, “винесену за дужки” вже звичного поділу на законодавчу (прийняття законів), виконавчу (реалізація прийнятих законів), та судову розв’язання правових конфліктів) влади. Здебільшого ці органи вважають належними до сфери виконавчої влади або, в основному, до виконавчої і частково до судової влади.

Серед органів спеціального призначення юридична наука приділяє особливу увагу так званим правоохоронним органам.

Зазвичай у дослівному розумінні “правоохоронну діяльність” мають вести буквально всі – громадяни, юридичні особи, органи законодавчої, виконавчої і судової влади тощо. Але для переважної більшості суб’єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною.

Правоохоронними органами слід вважати державні органи, основною (спеціальною) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому.

Традиційно до числа правоохоронних органів відносять суд, прокуратуру, внутрішніх справ, служби безпеки, органи охорони державного кордону, митні органи та інші органи, що здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції. До системи правоохоронних органів прилягають деякі інші державні установи і громадські організації, які відповідно до законодавства наділені значними повноваженнями у сфері правоохоронної діяльності, хоча в цілому їхні функції не зводяться до останньої, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу. Серед таких установ і організацій слід звернути особливу увагу на органи юстиції та адвокатури.

Розглянемо тепер послідовно основні ланки системи правоохоронних органів в Україні.

Дехто вважає, що оскільки судові органи є органами державної влади, то вони перестали бути правоохоронними органами . Це не так. Адже якщо характеризувати державні органи за їх функціями, то судові органи були і залишаються найголовнішими правоохоронними органами - органами правосуддя, оскільки захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а в остаточному підсумку і охорона існуючого правопорядку були і є їх основною функцією.

Правосуддя – це специфічна діяльність спеціальних державних органів – судів з розгляду та вирішення судових справ.

Правосуддя в Україні здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Суди є правозастосовчими органами. Вирішення судом справи означає, що суд застосував норми матеріального права до конкретного правовідношення, яке відбувалося в житті і було предметом розгляду в судовому засіданні.

Згідно з Конституцією України та Законом України “Про судоустрій України” правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Основним Законом держави передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Це означає, що суди загальної юрисдикції розглядають всі спори, які виникають між державою, її органами та посадовими особами і громадянином, а також між фізичною та юридичною особами, крім судочинства, що здійснюється Конституційним Судом.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Діяльність суду при здійсненні правосуддя спрямована на повсякчасне зміцнення законності і правопорядку, запобігання злочинам та іншим правопорушенням і має завданням охорону від усяких посягань:

·        закріплених у Конституції України суспільного ладу, його політичної та економічної системи;

·        соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією і законами України;

·        прав і законних інтересів державних підприємств, установ, організацій, сільськогосподарських підприємств, інших кооперативних організацій, господарських об’єднань, громадських організацій незалежно від форми власності.

Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Відповідно до Конституції та Закону України “Про судоустрій України” судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

·        місцеві суди;

·        апеляційні суди, Апеляційний суд України;

·        Касаційний суд України;

·        вищі спеціалізовані суди;

·        Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Вони нікому не підзвітні та не підконтрольні і здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади.

Незалежність і недоторканість суддів гарантуються Конституцією і законами України, Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні.

Прокуратура – це єдина централізована система органів, яка здійснює нагляд за органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, проводять оперативну, розшукову діяльність, за адміністраціями місць позбавлення волі, а також виконує інші функції, передбачені Конституцією нашої держави.

Згідно Конституції України та Закону “Про прокуратуру” на органи прокуратури покладаються такі повноваження:

·        підтримання державного обвинувачення в суді;

·        представництво інтересів громадянина або держави у суді у випадках, визначених законом;

·        нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

·        нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у разі вжиття інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і генеральному прокурору України, здійснюють свої повноваження гласно, незалежно від органів державної влади і місцевого самоврядування, інформуючи їх про стан законності і правопорядку. Оперативні працівники органів прокуратури не можуть бути членами виборних та інших органів, що утворюються органами державної влади та місцевого самоврядування. Вони також не можуть бути членами громадських об’єднань, політичних партій і рухів та брати участь у їх діяльності.

Прокурорські працівники не мають права поєднувати свою основну діяльність з іншою діяльністю, крім викладацької, наукової і творчої.

Вплив у будь-якій формі на прокурорів з метою схилення до прийняття рішення чи ухилення від нього тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Вимоги прокурора, що випливають з його повноважень, визначених законом, підлягають безумовному виконанню у встановлені строки.

Систему органів прокуратури складають:

·        Генеральна прокуратура України;

·        прокуратури Автономної Республіки Крим;

·        прокуратура областей, міст Києва і Севастополя;

·        міські, районні, міжрайонні, та інша прирівняні до них прокуратури;

·        військові прокуратури.

Очолює Прокуратуру України Генеральний прокурор України, якого призначає на посаду Президент України за згодою більшості конституційного складу Верховної Ради України. Строк повноважень Генерального прокурора – 5 років.

На посаду прокурорів та слідчих прокуратури можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту.

Міліція в Україні – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція  єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.

Міліція складається з підрозділів:

·        кримінальної міліції;

·        міліції громадської безпеки;

·        транспортної міліції;

·        державної автомобільної інспекції;

·        міліції охорони;

·        спеціальної міліції.

На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань, не передбачених законодавством України.

Керівництво всією міліцією здійснює Міністр внутрішніх справ України, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

Права і обов’язки міліції визначені Законом “Про міліцію”.

Міліція зобов’язана:

·        забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;

·        виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини;

·        приймати і реєструвати заяви і повідомлення про злочини та адміністративні порушення;

·        виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень;

·        розшукувати осіб, які вчинили злочин;

·        забезпечувати безпеку дорожнього руху;

·        забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів та ін.

Міліції надається широке коло прав:

·        вимагати від правопорушників припинення правопорушень;

·        викликати громадян і службових осіб у справах про злочини у визначених законом випадках;

·        затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту та ін.

Міліція забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніше як через 24 години повідомляє про їх місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання, вживає заходів до надання їм медичної та іншої допомоги. Законні вимоги працівників міліції є обов’язковими для виконання громадянами та посадовими особами.

У випадках і порядку, передбачених Законом “Про міліцію”, міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю.

Застосуванню сили, спеціальних засобів повинно передувати попередження про їх намір використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть бути застосовані, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції.

Забороняється застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, окрім випадків вчинення ними групового нападу чи збройного опору.

На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни України, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію завдання.

Згідно Закону України “Про адвокатуру” адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, інтереси громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України “Про адвокатуру”, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державного управління. Адвокатам не може бути особа, яка має судимість.

Законодавство передбачає різні форми здійснення адвокатської діяльності. Адвокат має право на індивідуальну адвокатську діяльність, може відкривати своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські контори, фірми.

Адвокати займаються такими видами діяльності:

·        дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства;

·        складають заяви, скарги та інші документи правового характеру;

·        посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть;

·        здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;

·        подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;

·        здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

·        виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Адвокат має право:

·        збирати відомості про факти, що можуть бути використані як свідчення у суді;

·        запитувати й отримувати документи та їх копії від установ і організацій (від громадян – за їх згодою);

·        отримувати офіційні висновки від фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

·        звертатися з клопотаннями і скаргами до посадових осіб і одержувати письмові мотивовані відповіді на них;

·        бути присутні на розгляді своїх клопотань і скарг, давати пояснення щодо них;

·        на адвокатську таємницю.

При виконанні своїх професійних обов’язків адвокат зобов’язаний неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

 

Боротьба із злочинністю є одним з найдавніших завдань держави. Для того щоб така боротьба здійснювалась на правових засадах, держава встановлює межі між дозволеним та забороненим шляхом, зокрема виданням законів, які забороняють певну поведінку під загрозою застосування до порушників жорстких каральних заходів - кримінального покарання. В Україні такі закони зведені у систематизований законодавчий акт - Кримінальний кодекс (КК).

Слово "кримінальний", застосоване до назви Кримінальний кодекс, походить від терміна "crimen", який вживався у римському праві і згодом посів своє місце у багатьох європейських мовах (зокрема, в українській мові й досі вживається слово "кримінал"). Оскільки "crimen" у перекладі означає "злочин", то, відповідно, і назву "Кримінальний кодекс" можна перефразувати як "кодекс про злочини".

КК є систематизованим нормативно-правовим актом, який охоплює всі питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання. Незважаючи на свою специфічну назву - "кодекс", цей акт є законом, приймається та змінюється у такому ж порядку, що й інші закони України, і має відповідну юридичну силу.

Кримінальний кодекс України набрав чинності з 1 вересня 2001 року. Кримінальний кодекс - це закон, який, виходячи із його особливого місця в системі законодавства, специфіки засобів впливу на поведінку осіб, що порушують веління закону, потребує абсолютно точного застосування. Однією з необхідних умов такого застосування, що є запорукою дотримання на практиці принципу законності, є правильне розуміння змісту КК. Останнє має також важливе профілактичне значення - воно дає змогу громадянам чітко визначитися в рамках своєї правомірної поведінки і не виходити за них у повсякденному житті.

Згідно ст. 1 ККУ "1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам."

Тобто із цього випливає, що двома основними завданнями КК є:

1)     правове забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ;

2)     запобігання злочинам.

За структурою ККУ складається із двох частин - загальної та особливої. Загальна частина складається з 15 розділів, в яких дається пояснення, що таке злочин, суб’єкт злочину, вина, співучасть у злочині, повторність, сукупність та рецидив злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, за яких умов відбувається звільнення від кримінальної відповідальності, покарання, звільнення від покарання та його відбування, судимість, примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Особлива частина складається з 20 розділів, в яких наведені покарання за різні види злочинів проти держави, особи, громадянина, власності, довкілля, громадської безпеки, громадського порядку, правосуддя, миру безпеки людства, міжнародного правопорядку тощо.

Для здійснення свого завдання ККУ визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

 

Однією з форм реалізації кримінальної відповідальності по відношенню до осіб, які порушили кримінально-відповідальний припис держави, є покарання.

Згідно ст. 50 ККУ "1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. 2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. 3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність".

Тобто покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочинність діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконання покарання, підстави й умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію.

До найважливіших ознак покарання ця стаття відносить те, що воно:

·        є заходом примусу;

·        застосовується від імені держави;

·        застосовується лише за вироком суду;

·        застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

·        полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

Мета покарання - кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінально-правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах:

·        кара щодо засудженого;

·        виправлення засудженого;

·        запобігання вчиненню засудженим нового злочину;

·        запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Система і види покарань чітко визначені у КК. Система покарань - вичерпний, загальнообов’язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Вказану систему складають дванадцять покарань. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1.     Штраф.

2.     Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

3.     Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

4.     Громадські роботи.

5.     Виправні роботи.

6.     Службові обмеження для військовослужбовців.

7.     Конфіскація майна.

8.     Арешт.

9.     Обмеження волі.

10. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

11. Позбавлення волі на певний строк.

12. Довічне позбавлення волі.

В основу побудови системи покарань в КК 2001 року покладено критерій порівняльної суворості видів покарань і застосовано принцип її побудови "від менш суворого до більш суворого покарання".

Система цих покарань є вичерпною і може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону.

Система покарань має загальнообов’язковий характер, який проявляється у тому, що:

·        покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засуджених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон встановлює окрему систему покарань);

·        ці покарання є обов’язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи:

·        основні - громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі;

·        додаткові покарання - позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскація майна;

·        покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові - штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Основні покарання є найбільш суворими позбавляннями й обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до іншого або поєднуватися. За один злочин може застосовуватися тільки одне основне покарання.  Додаткові покарання не можуть застосовуватися самостійно. Вони приєднуються до основного покарання.

До неповнолітніх, якими вважаються особи, що не досягли 18-річного віку, визнаних у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

·        штраф;

·        громадські роботи;

·        виправні роботи;

·        арешт;

·        позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх також можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

1.     за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше 2 років;

2.     за злочин середньої тяжкості - на строк не більше 4 років;

3.     за тяжкий злочин - на строк не більше 7 років;

4.     за особливо тяжкий злочин - на строк не більше 10 років:

5.     за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до 15 років.

Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. Позбавлення волі на певний строк - це найбільш суворе в системі покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітнього. Воно призначається тільки тоді, коли на переконання суду, всі інші, більш м’які покарання не дають змоги досягти мети кримінального покарання. Неповнолітні відбувають це покарання в спеціальних виховних установах.

За вироком суду арешту можуть підлягати неповнолітні, які досягли шістнадцяти років. Відбувають вони його окремо від дорослих засуджених строком від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Відповідно до статті 22 ККУ кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство, посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжку, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом, хуліганство.

Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності 14-16 роками пов’язано з тим, що саме у цьому віці відбувається становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні бурхлива енергія, емоційність, імпульсивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливі, люблять фантазувати. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, КК передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини – з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т.ч. злочинну.