30.04.2021 географія "Формування території України"

 З історії адміністративно-територіального устрою України. Адміністративно-територіальний устрій — поділ території на окремі частини — адміністративні одиниці, залежно від якого створюються і діють органи державної влади та місцевого самоврядування. Адміністративна одиниця — частина території країни, що має місцеве управління.

Адміністративно-територіальний устрій України

Адміністративно-територіальний устрій України неодноразово змінювався. У XIX столітті територію сучасної України було поділено на губернії, які об’єднувались у чотири генерал-губернаторства: Київське, Малоросійське, Харківське та Новоросійське. На початку XX століття губернії були змінені на 102 повіти (що ділилися на 1989 волостей), а потім — на 53 округи.

У лютому 1932 року на території України було виділено області. Тоді були створені Київська, Харківська, Дніпропетровська, Одеська та Вінницька області. У жовтні того ж року — Чернігівська область.

Наприкінці 1930-х — початку 1940-х років унаслідок розукрупнення наявних областей і приєднання західних земель до України були утворені нові області: у вересні 1937 р. — Миколаївську, Полтавську, Житомирську та Кам’янець-Подільську (з 1954 р. — Хмельницька); у квітні 1938 р — Сталінську (з 1961 р. — Донецька) і Ворошиловградську (нині — Луганська) області; у січні 1939 р. — Кіровоградську, Запорізьку, Сумську, а у грудні того ж року — Львівську, Станіславську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську, Дрогобицьку (об’єднана з Львівською в 1959 р.), Волинську (з адміністративним центром у Луцьку) та Рівненську області; у серпні 1940 р. — Чернівецьку та Ізмаїльську (у 1954 р. приєднана до Одеської) області.

У березні 1944 р. було створено Херсонську область. Наприкінці червня 1945 р. із приєднаних земель було сформовано Закарпатську область. У 1954 р. до України зі складу Росії було передано Кримську область, яка нині має статус Автономної Республіки Крим із адміністративним центром у Сімферополі. Того ж року було сформовано Черкаську область.

Сучасний адміністративно-територіальний устрій України. За Конституцією України 1996 року наша країна є унітарною державою (стаття 2), за формою правління — республікою.

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Систему адміністративно-територіального устрою України (згідно зі статтями 132, 133 Конституції) складають одиниці трьох рівнів: 1) вищого — Автономна Республіка Крим (АРК), 24 області, міста Київ і Севастополь зі спеціальним статусом центрального підпорядкування; 2) середнього — адміністративні райони, міста з районним поділом; 3) первинного — міста без поділу на райони, райони у містах, селища, села.

За географічними ознаками адміністративно-територіальні одиниці поділяють на регіональні та населені пункти. До регіональних одиниць належать АРК, області, райони, міста з особливим статусом. Населені пункти в Україні поділяють на міста, селища та села. Населені пункти в Україні мають місцеве самоврядування. Нині в Україні є 460 міст, понад 2000 селищ і більше 27 200 сіл.

За особливостями географічного положення, історичним минулим та економічним значенням адміністративні області України умовно об’єднують у певні групи. До північних областей України належать Київська, Житомирська, Чернігівська та Сумська. Східні області — це Харківська, Донецька та Луганська. Південні області — Одеська, Миколаївська та Херсонська. Західні області — Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська, Волинська, Рівненська, Вінницька, Хмельницька. Центральні області — Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Запорізька.

Назви областей (окрім чотирьох) збігаються з назвами їхніх обласних центрів. Історично склалися назви Закарпатської області з обласним центром в Ужгороді та Волинської області з центром у Луцьку; Кіровоградська область із центром у м. Кропивницький, Дніпропетровська область із центром у м. Дніпро. Столицею Автономної Республіки Крим є місто Сімферополь.

Області України дуже різняться за своєю площею. Найбільшою є Одеська область (33,3 тис. км2). Її площа майже дорівнює території Молдови. До найбільших областей також належать Дніпропетровська (32 тис. км2), Чернігівська (31,8 тис. км2), Харківська (31,4 тис. км2) та Житомирська (29,8 тис. км2). Найменшу площу займає Чернівецька область (8,1 тис. км2).

Історико-етнографічні регіони України. Окрім офіційного адміністративно-територіального поділу, в Україні збереглися назви історико-етнографічних регіонів, які формувалися протягом століть.

Усю північ України від Волинської до Чернігівської області називають Поліссям. Це частина колишньої прабатьківщини слов’ян. Тут збереглися найдавніші залишки праслов’янської та праукраїнської культури.

Волинь — історична місцевість на північному заході України у межах сучасних Волинської, Рівненської та західної частини Житомирської областей. Назву пов’язують із літописним містом Волинь, що знаходилося поблизу сучасного Володимира-Волинського, та Волинським князівством.

Східною Галичиною називають територію у межах сучасних Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Назва походить від містечка Галич — столиці Галицького князівства. Жителів цієї території називають галичанами. Нині культурним та історичним центром цього краю є Львів. Східна Галичина — неоднорідний регіон за етнографічними особливостями. У її межах виділяють такі культурно-етнографічні регіони, як Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття й інші. Західна Галичина тягнеться до території Польщі.

Сучасну Чернівецьку область історично називають Північною Буковиною. Назва «Буковина» увійшла у вжиток XV століття, що пов’язано з поширенням на цих землях букових лісів. Південна Буковина простягається на територію Румунії.

Переважно збігається з межами сучасної Закарпатської області історична область Закарпаття, або Підкарпатська Русь. Це єдина частина України, розміщена за Головним Карпатським хребтом, звідки й походить назва.

Південною Бессарабією називають південну частину Одеської області між річками Дністер, Прут і гирлом Дунаю. Більша, північна частина Бессарабії лежить у Молдові. Назву пов’язують з іменем воєводи Бассараба Великого, що правив цими землями у XIV столітті. Північна Бессарабія — східні райони Чернівецької області.

Поділля — історико-етнічна область, що охоплює переважно Вінницьку та Хмельницьку області та прилеглі до них території. Ці землі також називають Побужжя, Подністров’я, Пониззя.

Східні області України та прилеглі до них території Росії називають Слобожанщиною, або Слобідською Україною. Ці землі активно заселялися українцями в XVI—XVIII століттях. Назва походить від типу поселень — слобод, які в часи заселення користувалися більшими вольностями, ніж інші частини Російської держави.

Із XIX століття південні частини Донецької та Луганської областей України та частини Ростовської області Росії почали називати Донщиною, або Подонням. Назву пов’язано з річкою Дон, у нижній течії якої розміщені ці землі.

Північ Сумської та Чернігівської областей називають Сіверщина у зв’язку з заселенням цієї території в давнину сіверянами. Тут існувало окреме удільне Сіверське князівство.

Запоріжжям називають територію Дніпропетровської та Запорізької областей за дніпровськими порогами, де у XVI-XVIII століттях існувала козацька держава, а потім була знищена російським царатом. Дещо північніше — землі сучасних Полтавської та Чернігівської області, які називають Гетьманщиною.

Таврія — історична назва Кримського півострова, що походить від назви племен таврів, які заселяли у І тисячолітті до н. е. гірську та передгірську частину півострова. Греки називали Крим ще Великим і Малим (Керченський півострів) Херсонесом.

Частина історичних земель України в результаті історичного переділу державних кордонів опинилися за межами української держави. На південному сході Польщі знаходяться Холмщина, Підляшшя та Перемишльщина; на півночі Румунії — Мармарощина, на сході Словаччини — Пряшівщина; на території Білорусі — Берестейщина. До новоукраїнських етнічних земель належать значна частина Слобожанщини, Кубань, Стародубщина, що перебувають на території Росії. Задунайщину (в Румунії) було освоєно українськими козаками після руйнування Запорізької Січі.

Зміна державних кордонів України у ХХ-ХХІ ст. Протягом XX ст. територія України неодноразово змінювалася. У 1917 р. у Києві було проголошено Українську Народну Республіку (УНР), спершу як широку автономію у складі Російської держави, а 1918 року — як незалежну країну. У 1918 р., після розпаду Австро-Угорщини, у Львові було створено незалежну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві депутати УНР і ЗУНР обмінялися грамотами про злуку. Нині ця дата є державним святом — Днем соборності України.

Але незалежна Україна припинила своє існування вже на початку 1920-х рр. Польські війська захопили Східну Галичину та Західну Волинь. Закарпаття було включене до складу Чехословаччини. Румунія окупувала Північну Буковину та Бессарабію. Основну частину України було окуповано більшовицькими військами і включено до складу Радянського Союзу (СРСР) у грудні 1922 р.

У 1924 р. у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки, що була частиною СРСР, було виділено Молдавську Автономну Республіку в Придністров’ї.

До адміністративних меж УРСР західноукраїнські землі були включені на початку Другої світової війни: у вересні 1939 р. — Східна Галичина і Західна Волинь, 1940 р. — Північна Буковина і Південна Бессарабія. У 1940 р. у зв’язку з утворенням Молдавської РСР до її складу було передано територію Придністров’я зі складу України.

Після закінчення Другої світової війни 1945 р. до складу УРСР увійшло Закарпаття. Цією подією завершилося об’єднання західних земель із Україною.

У 1954 р. у зв’язку із спільністю території, економічними зв’язками й історичним минулим зі складу Російської Федерації було передано Україні Кримську область. Разом із Кримом до складу України увійшло й місто Севастополь. Передання цих територій Україні було зумовлене гострою господарською необхідністю, в першу чергу зручністю забезпечення Криму водою й електроенергією, продукцією із материкової України, необхідністю повоєнної відбудови. Попри входження Криму до складу України, у ньому продовжувалася політика русифікації. У 1991 р. за результатами референдуму Криму було надано статус Автономної Республіки. У 1992 і 1994 роках місцева влада робила спроби щодо відділення Криму від України, але вони завершилися невдало. Місто Севастополь отримало особливий статус. У 1997 році, на виконання Великої українсько-російської угоди про дружбу, співробітництво і партнерство, бухти Севастополя були поділені для базування військових флотів України та Росії. Остання отримала в оренду територію на 20 років до 2017 року, тим самими визнавши суверенітет України над Севастополем.

Свою державність Україна відновила 1991 р., коли Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності. Незалежна Україна визнала непорушність кордонів незалежних держав Європи, що закріплено Гельсінськими угодами 1975 року.

У березні 2014 року в результаті військової агресії Росією була анексована територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополь. Територіальна приналежність цих адміністративних одиниць до Росії не визнається Україною та усією світовою спільнотою. Натомість російська влада трактує ці події як «повернення Криму до Росії». Згідно із Законом України, прийнятим у квітні 2015 року, Крим і Севастополь вважаються тимчасово окупованими територіями України.

За військової підтримки Росії у квітні 2014 року на частині території Донецької та Луганської областей були проголошені квазі-державні утворення — Донецька Народна Республіка (ДНР) та Луганська Народна Республіка (ЛНР), які створили Союз народних республік «Новоросія». Цю територію влада України проголосила зоною Антитерористичної операції (АТО). Незаконні утворення намагаються збройним шляхом розширити свої території до меж однойменних адміністративних областей і претендують на визнання окремими державами.

Україна прагне відновити історичну справедливість і повернути свої права на Крим та Севастополь й завершити спровоковані Росією військові дії на Сході країни.