1. Політичний устрій. Наприкінці X — у першій половині XI ст. формою державного правління Київської Русі стала централізована монархія.
Терміни та поняття
Централізована монархія — форма правління, за якої найвища державна влада зосереджена в руках однієї особи — монарха, що управляє країною з одного центру.
Монархія на Русі існувала в цей час майже виключно у формі одноосібної влади великого київського князя. Лише деякий час після міжусобної боротьби між синами Володимира князь Ярослав спільно правив державою зі своїм братом Мстиславом. Великий князь київський у цей час уже став повноправним правителем країни, а не першим серед інших князів, як раніше. Нащадки колишніх східнослов’янських племінних князів були васалами Києва.
Князь був головним носієм державної влади, представником Русі на міжнародній арені. Зовнішні відносини з іноземними державами були його виключним правом. Князь зосереджував у своїх руках законодавчо-судову, виконавчу і військову владу. Ним установлювалися правові норми, що регулювали різні питання суспільного життя. Ви вже знаєте про «Устав земляний» князя Володимира і так звану «Найдавнішу правду Ярослава».
До обсягу повноважень великого князя належали також військові справи. Він був головним воєначальником, безпосередньо вирішував питання оборони країни, брав особисту участь у військових кампаніях.
Князь являв собою головну державну структуру, забезпечував нормальну діяльність усіх органів управління і вважався символом державної стабільності. Влада князя була необмеженою, залежала від його авторитету й реальної сили, на яку він спирався. Військову підтримку діяльності князя забезпечувала дружина, що перебувала у васальній залежності від нього. Вона поділялася на старших дружинників, що одержували від князя за свою службу землі, і молодших — які отримували платню або частину здобичі.
При князі існувала князівська рада, до складу якої входили бояри, старші дружинники, представники міської знаті й вищого духовенства.
Терміни та поняття
Князівська рада — дорадчий орган при великому князі київському, що походить від східнослов’янських племінних рад старійшин.
Князівська рада своїми порадами і рекомендаціями мала можливість впливати на рішення князя. Із радою князь обговорював найважливіші питання державного життя: оголошення війни, укладання мирних угод, династичних шлюбів, установлення нових правових норм, вирішення важливих судових справ тощо. Зокрема, за повідомленням Нестора-літописця, перед прийняттям християнства князь Володимир скликав раду для обговорення питання вибору нової віри.
Документи розповідають
«Повість минулих літ» про обрання нової віри князем Володимиром
У рік 987. Скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: «Осе приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім же прийшли німці, і тії хвалили закон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи од початку світу... Так що ви врадите? Що відповісте?»
І сказали бояри і старці: «Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши їх, розізнай у кожного про їхню службу і як хто служить Богові».
Запитання до документа
1. Хто був ініціатором скликання ради?
2. Із якою метою князь скликав раду?
3. Яким чином члени ради могли впливати на рішення князя?
Певне місце в системі державного правління займало віче.
А. Васнецов. Віче.
Терміни та поняття
Віче — народні збори всього дорослого вільного населення, що приймало рішення з важливих громадських і державних справ.
Цей орган влади зберігався як залишок старих відносин і продовжував слов’янську традицію племінних зборів. Волевиявлення віча мало на меті довести думку народних мас до великого князя київського або його намісників. Проте роль віча за доби існування на Русі централізованої монархії була досить незначною.
2. Становлення феодальних відносин. Основні верстви населення. У країнах Центральної та Західної Європи Середньовіччя, як ви вже знаєте, стало періодом становлення феодальних відносин. За часів Київської Русі феодальне суспільство сформувалося також у східних слов’ян. Його становлення відбувалося тривалий час і пройшло декілька етапів.
Феодалізм у східних слов’ян формувався на основі розкладу родоплемінних відносин. Спочатку вільні селяни-общинники віддавали певну кількість вироблених ними продуктів як натуральну повинність своїй родоплемінній знаті. У IX ст. право збирання данини з усього вільного населення східнослов’янських земель перейшло до київського князя і його дружини. Збір данини мав назву полюддя.
На наступному етапі, у X ст., київські князі захопили і привласнили общинні землі. За великим київським князем визнавалося право на верховне володіння всією землею Київської Русі. Наприкінці X ст. розпочалося формування доменіальних володінь удільних князів.
Терміни та поняття
Домен — особисте земельне володіння середньовічного феодала.
Уділ — у Київській Русі так називали адміністративно-територіальну одиницю, якою управляв князь, залежний від великого київського князя.
Цьому сприяла адміністративна реформа князя Володимира, у результаті якої він позбавив права управляти землями племінних князів і передав їх своїм синам. Спочатку ці володіння були умовними, і великий київський князь у будь-який час міг їх відібрати.
Наступним кроком у становленні феодальних відносин стала поява в XI ст. земельної власності, верхівки служилої знаті (бояр) та православної церкви. У X—XI ст. на Русі стали формуватися васальні відносини: за вірну службу князь надавав своїм боярам і дружинникам право «кормління» — права залишати собі податки, які сплачувало населення певної території.
Дещо пізніше, імовірно, наприкінці XI Ст. з’являються боярські вотчини, які їхні власники могли передавати своїм нащадкам у спадок. Джерелом їхнього виникнення могли бути землі, із яких стягувалися податки (для дружинної верхівки), або землі родової спільноти (для родоплемінної знаті).
Помісна форма землеволодіння, коли князь надавав землі боярам або дружинникам не в повну власність, а за умови несення служби, а думку деяких дослідників, виникла на Русі з XII ст. вона не передбачала для господаря помістя можливості передачі землі в спадок, продаж, дарування тощо без згоди князя.
Терміни та поняття
Вотчина — феодальна земельна власність, яку можна було вільно передавати в спадок, продавати, дарувати тощо.
Помістя — феодальна земельна власність, що надавалася за службу у війську чи при дворі, яку не можна було заповідати, продавати тощо.
Становлення феодальних відносин вплинуло на склад суспільства Київської Русі. Сформувалася своєрідна соціальна піраміда, що визначала становище представників різних верств населення.
Терміни та поняття
Соціальна верства — велика група людей, становище якої в суспільстві визначається певним спільним обсягом прав і обов’язків.
(Намалювати !!!!!)
Соціальна піраміда (основні верстви населення та система залежності) Київської Русі
Великий князь Київський
Удільні князі
Бояри
Князівські дружинники
вільні (смерди) Міщани Селяни залежні (рядовичі, закупи)
Дворова челядь, холопи
Умовні позначення
панівні верстви
залежні верстви
Особливістю формування феодальних відносин на Русі стало те, що, на відміну від Західної і Центральної Європи, тут не сформувалося розгалуженої системи стосунків між сеньйорами і васалами у вигляді «феодальної драбини». Верховним сеньйором, або сюзереном, що мав право надавати землю, був великий київський князь. Усі інші удільні князі, бояри і дружинники були його васалами. Роздавати землю удільні князі й бояри права не мали.
Терміни та поняття
Сюзерен — за часів феодалізму великий феодал-сеньйор, що був господарем над васалами.
Суспільство Київської Русі поділялося на панівні і залежні верстви населення. До панівної верстви належали князі, бояри і дружинники, до залежної — міщани, вільні і залежні селяни, дворова челядь (холопи). Руське духовенство, яке сформувалося після прийняття християнства, також входило до панівної верстви. Воно поділялося на вище духовенство (митрополит, єпископи та ін.) і рядових священнослужителів.
Найбільшу частину населення становили смерди — особисто вільні селяни-общинники, що мали власне господарство, земельні наділи й сплачували данину князю. Тимчасово залежними селянами були закупи і рядовичі. Закупами називали тих селян, які через різні обставини втратили своє господарство й змушені були працювати на землевласника за грошову позичку (купу). Тих селян, що уклали із землевласником договір (ряд) про найм і відповідно до нього працювали в його господарстві, називали рядовичами. Зовсім безправною була дворова челядь і холопи. До челяді належали особи, які втратили своє господарство й працювали на феодала. Їх могли продати, подарувати або передати в спадок. Холопами ставали переважно військовополонені. Їхнє становище нагадувало становище рабів, яких господар міг навіть безкарно вбити.
У складі міщан переважну більшість становили вільні ремісники і торговці, які сплачували податки і виконували повинності на користь міст. В XI ст. міські ремісники і купецтво стали об’єднуватися в артілі й спілки за фаховими ознаками.
3. Розвиток господарства. Наприкінці X — у першій половині XI ст. провідною галуззю господарства Київської Русі залишалося, як і раніше, сільське господарство. Особливо великого розвитку досягло землеробство. Селяни вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. Для обробітку землі, залежно від ґрунтів, використовували плуг, рало або соху. Землю обробляли за допомогою тяглової сили — коней та волів. У лісових районах Русі залишалася підсічна система землеробства, а в лісостепових — парова система з двопільною і трипільною сівозмінами. У першій половині XI ст. з’явилися перші млини.
Східнослов’янські землеробські знаряддя.
З овочів садили капусту, огірки, ріпу, часник, цибулю. У садах вирощували вишні, сливи, яблука та груші. Успішно розвивалося присадибне тваринництво: на Правобережжі розводили переважно велику рогату худобу, на Лівобережжі — свиней.
Серед промислів найпоширенішими були мисливство, рибальство і бджільництво. Продукти мисливства, особливо хутро, вивозилися руськими купцями до інших країн. Русичі здавна вживали в їжу мед і виготовляли з нього напої. Із воску робили свічки. Мед і віск також вивозилися для торгівлі за кордон.
Ремесло розвивалося як у сільській місцевості, так і в містах. У Київській Русі існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів руські майстри досягли в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, із заліза в цей період виготовляли близько 150 видів різноманітних виробів. Далеко за межами Київської Русі цінувалися виготовлені руськими ковалями мечі. Хорезмський учений Аль-Біруні писав, що вони є «дивними і винятковими».
Ливарні форми.
Витонченістю і досконалістю визначалися руські ювелірні вироби, виготовлені в техніці черні та перегородчастої емалі.
Цікаві факти
Німецький чернець Теорфіл в XI ст. називав Київську Русь країною, майстри якої відкрили мистецтво черні та перегородчастої емалі. Мистецтвом черні русичі оволоділи в X ст. Так називали чорні та темно-сірі зображення, нанесені на метал за допомогою гравірування й наступного заповнення штрихів особливим сплавом. У техніці черні виготовлялися срібні колти (підвіски), медальйони, персні, хрести, браслети тощо.
Колти. Золото, емаль.
Мистецтво перегородчастої емалі руські майстри запозичили в X—XI ст. у візантійців. Воно полягало в тому, що на поверхню золота або срібла напаювалися тонкі дротинки, які складали контур майбутнього малюнка. Вони утворювали перегородки, простір між якими заповнювався емаллю — різнокольоровою склоподібною масою. Потім річ клали на жаровню, де емаль плавилася, а потім застигала. Емалями прикрашали князівські діадеми, медальйони, хрести, оклади церковних книг. Залишки майстерень, де виробляли емалі, знайдені археологами під час розкопок центральної частини стародавнього Києва та на території Києво-Печерського монастиря.
Керамічний посуд XI—XII ст. Київ.
Інтенсивно розвивалося гончарство. Найбільше продукції на ринок постачали саме гончарі. Це були горшки, глечики, світильники, підсвічники, керамічні кахлі, іграшки тощо. На зламі X—XI ст. руські майстри оволоділи технікою виготовлення полив’яних керамічних виробів: столового посуду й декоративних плиток, що йшли на оздоблення храмів і палаців.
Високого рівня розвитку досягло також склоробство. Його секретами руські майстри оволоділи наприкінці X — у першій половині XI ст. У склоробних майстернях виготовляли віконне скло, посуд, браслети, намиста, персні та інші речі. На Русі були також розвинуті ремесла з обробки шкіри, дерева, кістки, каменю, виготовлення взуття, кравецтва, виробництво цегли і вапна.
Велику роль у господарському розвитку Київської Русі відігравала торгівля. Цьому сприяло те, що через її територію проходило декілька важливих міжнародних торговельних шляхів. «Грецький» шлях («із варягів у греки») поєднував Русь із балтійськими та чорноморськими ринками. «Соляним» шляхом підтримувалися зв’язки з країнами Центральної та Західної Європи. «Залозним» — із країнами Кавказу та Арабського Сходу.
Основними товарами, які руські купці вивозили за кордон, були хутро, мед, віск, шкури, ювелірні прикраси, ремісничі вироби (мечі, кольчуги, замки тощо), льон, сільськогосподарська продукція. Із Візантії на Русь привозили золото, посуд, шовкові тканини, прикраси, вина, ікони, хрести. Із країн Сходу — прянощі, зброю, тканини, прикраси. Із країн Північної та Західної Європи — оселедці, напої, предмети озброєння, дорогий посуд, срібло, вовняні тканини, тонке полотно.
Розвиток торгівлі зумовив пожвавлення грошового обігу. Використовували арабські, візантійські та західноєвропейські монети.
Срібна гривня київського типу
Цікаві факти
Першим карбувати власні монети, як ви вже знаєте, став князь Володимир після прийняття християнства. Проте до початку XI ст. в грошовому обігу Київської Русі переважали арабські срібні монети — диргеми. Поряд із ними, на думку багатьох дослідників, як засіб обміну використовували хутро дикого звіра — куниці, вивірки тощо. Від тривалого використання диргеми зношувалися, а інколи їхній край обрізали шахраї. Тому на початку XI ст. з них стали виробляти срібні зливки — гривні. Київська гривна мала шестикутну форму і масу близько
У населених пунктах Київської Русі були спеціальні місця, де відбувалася торгівля. Зокрема, німецький вояк Тітмар Маґдзебурзький повідомляє, що в 1018 р. в Києві було вісім торжищ, а руські літописці називають два — Бабин торжок на Горі й Торговище на Подолі.
Київ в XI—XII ст.
4. Повсякденне життя різних верств населення. Найчастіше русичі оселялися поблизу річок, поряд із лісом. У лісі вони полювали, збирали гриби та ягоди, ховалися від нападників у разі небезпеки. Велика кількість поселень цього часу складалася з однієї хатини в глибині лісу. Поряд зі своєю оселею люди будували господарські споруди, улаштовували поле, пасовисько, сіножать, ліс. Були також поселення з двох-трьох хатинок. Із часом деякі з них перетворювалися на хутори по десятку й більше хатин.
Селянська родина складалася з 12—15 осіб і вела самостійне господарство. Праця була надзвичайно важкою і виснажливою.
Цікаві факти
Особливо важкою працею був сінокіс. Косили «горбушею» — косою, яка не різала, а підсікала траву ударом. В сінокіс (коса-«горбуша» збереглася до нових часів) дуже боліла шия, поперек, сухожилля, від напруги люди хворіли животами, спина і руки вкривалися виразками. Хліб жали серпами. Унаслідок важкої праці одна сім’я мала близько 3,2 тони озимого хліба й могла частину його продати.
Міста в Київські Русі виникали з різних причин. Одні об’єднувалися навколо княжих дворів (Київ, Чернігів), інші засновувалися князями, як, наприклад, Юр’їв. Чимало невеликих міст у Пороссі виникло зі сторожових фортець. Деякі, як, наприклад, древлянський Іскоростень,— із центрів племінних княжінь.
Центром міста на Русі був добре укріплений замок (дитинець). Навколо розташовувався торговельно-ремісничий посад. У разі небезпеки його мешканці шукали захисту в дитинці. У княжому місті всі вулиці вели до дитинця, в інших містах — на дороги, що вели до сусідніх міст та на пристань. Доріг було тоді дуже мало, користувалися переважно річковими шляхами. У більшості міст Русі великі площі були зайняті городами і садами, залишалися також незабудовані простори — болота, луки, пустоші. Відсутність тісноти, як у західноєвропейських містах, спричиняла те, що будинки були невисокими, рідко які князівські споруди сягали трьох поверхів.
Оселями незаможних городян найчастіше були напівземлянки. У IX—X ст. у Києві й навколо нього, а в ХІ ст.— усе далі на південь із північних районів Русі стали поширюватися наземні зрубні будинки із соснового або ялинового дерева. Переважна кількість будівель у містах стала споруджуватися з дерева, а кам’яні споруди були великою рідкістю. Багаті будівлі мали сіни — відкриту терасу на другому поверсі й терем — немовби башту, де розташовувалися кімнати. Існувала також кліть — окрема кімната, де зберігалися речі. Із меблів були поширені лави, стіл і скрині. Заможні городяни мали стільці й ліжка, а прості спали на скринях або просто на підлозі, на рогожі й укривалися простим рядном. У багатих будинках ліжко було вишуканішим: його вкривали шовкові покривала й подушки, соболині ковдри, перини з пуху і пір’я. Лави вкривали килимами, а столи — скатертинами. У кожному будинку були ікони. Прості люди освітлювали оселю скіпою (дерев’яними трісками), а заможні — восковими свічками. У торговельно-ремісничих посадах майже в кожному будинку була реміснича майстерня або торгова лавка.
Заможного і бідного русича завжди було можна впізнати за вбранням. Селяни носили плетені личаки (лапті), бідні городяни — черевики (взуття, зшите з черев’я — м’якої шкіри з черева тварин). Досить часто бідні і багаті городяни носили чоботи (тоді їх називали по-тюркськи «сапоги», слово чоботи з’явилося набагато пізніше). Чоботи-сапоги бували прості з оздобленої шитвом і перлинами кольорової сап’янової шкіри.
Одяг прості городяни самі кроїли і шили з лляної і вовняної домотканої тканини, а заможні — замовляли собі вбрання з дорогих іноземних тканин у кравців. Переважна більшість незаможних русичів носила полотняні сорочки, підперезані поясами, і вузькі штани. Зверху вдягали свитку. У прохолодну погоду і городяни, і селяни носили поверх свити плащ із грубого полотна, а взимку одягали кожух.
Знать убиралася в каптани, що сягали нижче колін, розшивалися багатим шитвом та обшивалися хутром на рукавах і подолі. Він одягався також на сорочку з тонкого полотна і вузькі штани. Кафтан підперізували поясом, а зверху накидали довгий плащ без рукавів, прикріплений пряжкою на правому плечі. Характерною рисою вбрання всіх міщан були різнокольорові тканини, тому існувало чимало майстерень красильників. Жінки і дівчата поверх довгої сорочки вдягали запаску з грубої тканини, а на них — довгі каптани з широкими рукавами і підперізували їх поясом. Волосся пов’язували тонкою хусткою, зверху надягали шапку або прикрасу — діадему.
Більшість русичів були невибагливими в їжі. Вони вживали багато дичини та рибу, які смажили, пекли, варили. Дещо пізніше стали їсти м’ясо домашньої худоби. Проте прості люди не мали можливості вживати його часто. Варили різноманітні каші. У багатих сім’ях випікали пшеничний і житній хліб, у бідних — вівсяний. Пили коров’яче й овече молоко та робили з нього сир. Пісні страви мастили рослинною олією, про вершкове масло згадок немає. Споживали чимало овочів: ріпу, горох, огірки, часник, цибулю тощо. Із напоїв найпоширенішими були різноманітні киселі, меди й пиво. Для заможних людей із Візантії привозили вино.
Висновки. За формою державного правління наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь була централізованою монархією з одноосібною владою великого київського князя.
У X—XI ст. на Русі сформувалися феодальні відносини й відповідно утворилася соціальна піраміда. Проте феодалізм на Русі мав певні особливості, які відрізняли його від тих феодальних порядків, що встановилися в західноєвропейських країнах.
Господарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку. Основним заняттям населення Русі було сільське господарство.
Повсякденне життя русичів обумовлювалося їхньою приналежністю до певної суспільної верстви, особливостями природних умов та існуючими культурними традиціями.
Запам’ятайте дати
X—XI ст.— установлення на Русі феодальних відносин.
Запитання і завдання
Перевірте себе
1. Що таке централізована монархія?
2. Що таке князівська рада?
3. Чим відрізняється помісна форма землеволодіння від вотчинної?
4. Хто належав до панівних верств населення Русі?
5. Хто належав до залежних верств населення Русі?
6. Яка галузь господарства була провідною на Русі наприкінці X — у першій половині XI ст.?
7. Які види ремесла були найпоширенішими на Русі?
8. Які основні товари вивозилися руськими купцями за кордон?
Подумайте і дайте відповідь
1. Чим централізована монархія відрізняється від «дружинної держави» як форми державного правління?
2. Які факти дозволяють зробити висновок, що великий князь київський наприкінці X — у першій половині XI ст. був головною фігурою системи державної влади?
3. Як відбувалося становлення феодальних відносин на Русі?
4. Охарактеризуйте становище основних верств населення Київської Русі.
5. Яким було повсякденне життя різних верств населення Київської Русі?
Виконайте завдання
Складіть простий план «Розвиток господарства Київської Русі другої половини X — першої половини XI ст.» і підготуйте розповідь за ним.
§ 9. Культура Київської Русі
Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь:
про виникнення східнослов’янської писемності та розвиток української мови;
як розвивалася усна народна та музична творчість;
якими були здобутки архітектури та образотворчого мистецтва;
що таке «кирилиця», «билини», «скоморохи», «архітектура», «фреска», «мозаїка», «ікона», «іконопис».
Завдання на повторення
1. Коли і як було охрещено Київську Русь?
2. Які народні казки, перекази й билини доби Київської Русі ви знаєте?
3. Які архітектурні пам’ятки Київської Русі, що збереглися до нашого часу, вам відомі?
1. Виникнення східнослов’янської писемності та розвиток української мови. Школи. Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнослов’янської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні слов’яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у творі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства слов’яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов’янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку 60-х рр. ІХ ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.
Підтвердження існування «руських письмен» можна знайти в літописних описах змісту русько-візантійських угод 911 та 944 рр. Перший указує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а в другому вимагається, щоб купці, які прибували з Русі до Константинополя, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем.
Після запровадження християнства на Русі поширилася винайдена учнями братів-просвітників Кирила і Мефодія абетка — кирилиця. Одночасно з’явилася церковнослов’янська (або старослов’янська) мова, яка витиснула з ужитку давнішу живу народну мову.
Просвітники Кирило і Мефодій. Ікона
Терміни та поняття
Кирилиця — слов’янська абетка. Названа за ім’ям слов’янського просвітника Кирила, який разом із братом створив першу слов’янську абетку з 38 літер (глаголицю), а його учні вдосконалили її і назвали кирилицею. Вона складалася з 43 літер (але була й коротша абетка — із 27—32 літер). Кирилиця стала основою сучасних слов’янських систем писемності: білоруської, болгарської, російської, сербської, української тощо.
Численні археологічні знахідки свідчать про широке поширення писемності серед різних верств населення Русі. Понад 400 написів знайдено на стінах Софійського собору в Києві. На одній зі стін собору вирізьблено абетку з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов’янських — б, ж, ш, щ.
Цікаві факти
Виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору так звана «Софійська абетка» викликала великий інтерес у дослідників. Її відкриття С. О. Висоцький висловив думку, що вона відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі особливостей слов’янської мови. Імовірно, це ті руські письмена, якими користувалися на Русі ще за часів Аскольда і Діра.
Найважливішою характеристикою становлення будь-якого народу є формування власної мови. Чимало уваги приділено вченими проблемі розвитку української мови. На думку українських мовознавців, наприкінці III ст. до н. е.— на початку I ст. н. е. в слов’янському середовищі відбувалося поступове формування західнослов’янської і східнослов’янської мовних територій. У I—V ст. на східнослов’янській мовній території з’являються ознаки, притаманні майбутнім східнослов’янським мовам.
Існує думка, що спочатку східнослов’янський мовний масив розпався на дві групи: північну і південну, що відповідали землям ільменських словенів і полян. Північ була, завдяки своєму розташуванню, сприятливою до впливів із західнофінського світу та Прибалтики. На Півдні в VI—VII ст. почали увиразнюватися ознаки майбутньої української мови. Зокрема, тут стали використовувати в мові «м’який» г.
Берестяні грамоти. Писала. Воскова дошка
У писемних пам’ятках Київської Русі, створених в XI ст., дослідники прослідковують формування елементів, притаманних українській мові. Наприклад, досить часто переписувачі книг плутали літери ь (ять) та і, û та и. У «Повісті минулих літ» літописець часто змішував українські слова, які, імовірно, були притаманні живій розмовній мові, із церковнослов’янськими. Тут часто можна зустріти українські слова «жито», «рілля», «сочевиця», «зоря», «подружжя», «наймит», «орати», «вабити», «мед», «страва».
Завершальний період формування української мови, на думку вчених, розпочався в XI ст. і тривав до кінця XIII ст.
За часів князювання Володимира в Києві для князівських і боярських дітей було відкрито першу школу. За повідомленням літописця, князь Ярослав Мудрий заснував школу, де навчалося 300 дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика і граматика. Вивчали на Русі й іноземні мови. Кількома мовами володів Ярослав Мудрий, а його син Всеволод удома опанував п’ять іноземних мов.
Осередками освіти на Русі були церкви і монастирі, які також сприяли розвитку літератури та мистецтва.
2. Усна народна та музична творчість. Краще зрозуміти духовне життя східних слов’ян дозволяє усна народна та музична творчість доби Київської Русі. Усна народна творчість цього періоду надзвичайно різноманітна: билини, перекази, пісні, загадки, прислів’я, приказки, казки.
Терміни та поняття
Билина — староруська епічна пісня-сказання про знаменні події з життя народу і героїчні подвиги богатирів.
У билинах оспівувалися військові перемоги київських князів та їхніх дружин. До найдавніших належить група билин про князя Володимира Красне Сонечко, який разом із богатирями Іллею Муромцем, Альошою Поповичем та Добринею Микитичем захищає Київську Русь від ворогів.
Чимало інформації можна отримати за історичними переказами.
Документи розповідають
Історичний переказ «Змієві вали»
Вали ці зроблені змієм, який пожирав людей. Якось цей змій побачив двох святих — Кузьму і Дем’яна, погнався за ними, щоб їх з’їсти. Кузьма і Дем’ян (вони були ковалями) встигли сховатися в кузню, де й зачинилися. Змій пролизав залізні двері кузні й просунув туди язика. Тоді Дем’ян схопив кліщами змія за язика. Змій почав просити, щоб його відпустили.
— Досить,— казав він,— будемо миритись: хай буде вашою половина світу, а половина моєю. Я не буду чіпати вашої сторони, а ви — моєї. Переділимося!
— А як же ділитися? — кажуть Кузьма і Дем’ян.— Ми можемо не узнати межі: ти будеш показувати, що те твоя половина, а ми — що наша. Краще переорати пополам землю, щоб ти не перелазив на наш бік брати людей; бери тільки своїх!
Кузьма і Дем’ян сказали тут же, що самі вони не в силі орати плугом. Тоді змій сказав, що він переоре світ сам. На тому й погодились.
Кузьма і Дем’ян запрягли змія в плуг, а самі пішли за ним і переорали так світ від моря до моря. Та виявилося, що борозна була невелика, малопомітна. Тоді змій повернув удруге в склад орати по тому місцю, так що вал вийшов удвічі вищим за попередній. Дотягнувши до синього моря, змій дуже стомився, його мучила така сильна спрага, що він обпився води і тріснув.
Запитання до документа
1. Історія виникнення якої споруди описана в переказі?
2. Чому, на вашу думку, русичі могли назвати укріплення, споруджені для захисту Русі від нападів печенігів, «Змієвими валами»?
Найдавнішими серед східнослов’янських народних пісень є обрядові, які виникли ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані зі святкуванням настання весни і нового року, відзначенням свят урожаю і сонця, обрядами весілля і похорону.
Загадки, прислів’я і приказки в стислій і дотепній формі відображають життєвий досвід і мудрість народу.
До доби Київської Русі належить виникнення відомих усім казок про Бабу-Ягу, Змія Горинича, Кирила Кожум’яку, Вернигору, Котигорошка та багато інших. У них русичі висловлювали свої погляди на добро і зло, правду і кривду.
Цікаві факти
Народні казки можуть бути джерелом інформації про дійсні історичні події. Зокрема, в сюжеті казки «Летючий корабель» є багато спільного з наведеною в «Повісті минулих літ» розповіддю про помсту княгині Ольги древлянам за вбивство свого чоловіка.
Імена героїв казок часто допомагають зрозуміти, якими були їхні вчинки в уявленні русичів. Зокрема, ім’я відомого казкового персонажа Кощія Безсмертного походить від руського слова «кощій», яке на Русі було синонімом слова «кочовик».
Існує чимало свідчень про те, що на Русі була для свого часу добре розвинута музична творчість. Згадки про неї є в літописах, на малюнках Софійського собору в Києві.
Танці скоморохів. Малюнок із літопису.
Відомо, що на Русі були поширені пісні, танці, гра на музичних інструментах. На міських площах та в князівських палацах виступали скоморохи.
Терміни та поняття
Скоморохи — мандрівні середньовічні актори і музиканти на Русі.
Скоморохи виступали з танцями, водили дресированих ведмедів та інших тварин. Із писемних джерел та за археологічними знахідками відомо, якими були тогочасні музичні інструменти. Це гуслі, сопілки, гудки й бубни. На одній зі стін Софійського собору в Києві зображено цілий ансамбль із семи виконавців.
Зображення музик і танцюристів на фресках Софійського собору в Києві та музичні інструменти часів Київської Русі.
В.Васнецов Гуслярі.
В.Васнецов. Баян
Після прийняття християнства церква стала засуджувати й переслідувати скоморохів за їхні «сатанинські» забави. Православна церква сприяла поширенню на Русі хорового співу, стала відома нотна система. Навчання співу стало одним з обов’язкових предметів, що вивчався в тогочасній школі.
3. Розвиток архітектури й образотворчого мистецтва. Археологічні і літописні знахідки свідчать про високий рівень розвитку архітектури Київської Русі.
Терміни та поняття
Архітектура — мистецтво проектування, спорудження та художнього оздоблення будівель; будівельне мистецтво.
Зокрема, кожен із великих руських «градів» мав досить складну для свого часу систему оборонних укріплень. Вони складалися з валів, насипаних на дерев’яні кліті й оточених глибоким ровом. На валах споруджувалися дерев’яні стіни з оборонними вежами.
Десятинна церква. Реконструкція північного боку.
Аналіз літописних свідчень дозволив дослідникам зробити висновок, що першою кам’яною світською спорудою в Києві був імовірно, палац княгині Ольги. Першою кам’яною церковною спорудою Київської Русі, як ви вже знаєте, уважається Десятинна церква, збудована на Старокиївській горі наприкінці X ст. Вона стала кращою будівлею «міста Володимира». Завдяки археологічним розкопкам ми знаємо, що це був великий храм, внутрішній простір якого перекривався зводами у формі хреста, а літопис повідомляє, що він мав багато куполів. Підлога була прикрашена мозаїкою з кольорового мармуру надзвичайної краси, а стіни розписані фресками.
«Місто Володимира»
Терміни та поняття
Мозаїка — зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на спеціальному розчині різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців тощо.
Фреска — картина, написана фарбами (водяними або на вапняному молоці) на свіжій вогкій штукатурці.
У Києві археологи також виявили залишки двох князівських палаців із повздовжніми фасадними галереями, збудованих наприкінці X — на початку XI ст.
Справжнім шедевром архітектури Київської Русі вважається Софійський собор у Києві. Закладаючи собор, князь Ярослав залишив йому центральне і найвище місце в «місті Ярослава». Тому через які б ворота мандрівник не входив у Київ, йому перш за все було видно багатокупольну споруду Софійського собору. Зовні собор вирізнявся винятковою красою. Це був величний хрестово-купольний храм, внутрішній простір якого складався з п’яти нефів — повздовжних просторів між рядами стовпів. Із півночі, заходу й півдня його оточував подвійний ряд галерей, а зверху він був увінчаний тринадцятьма куполами.
Мозаїка Марії-Оранти в Софійському соборі.
Мозаїка Христа-Пантократора в Софійському соборі в Києві.
Уражають різноманітністю образів мозаїки і фрески Софійського собору. На чільних місцях у храмі були розташовані мозаїки Христа-Пантократора (Вседержителя) і Марії-Оранти (Богоматері-Заступниці). У мозаїках Софійського собору руські майстри використали смальту (кольорове скло) 177 відтінків. Близько
Довкола Софійського собору на честь святих захисників князя Ярослава Мудрого і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини. Археологічні розкопки виявили, що вони були схожі на Софійський собор, але мали менші розміри. Крім Києва в першій половині XI ст. за прикладом Софії Київської були зведені однойменні собори в Полоцьку та Новгороді.
Софійський собор у Новгороді. Сучасний вигляд.
Спасо-Преображенського собору в Чернігові. Сучасний вигляд.
У X — на початку XI ст. в храмобудівництві Київської Русі переважали візантійські традиції. Їх можна побачити в будівлях Десятинної церкви в Києві та Спасо-Преображенського собору в Чернігові (1031—1036). Зведення Софійського собору стало своєрідною перехідною межею й унаочнило появу нових слов’янських традицій в архітектурі Київської Русі.
До яскравих і неповторних явищ образотворчого мистецтва Київської Русі, крім мозаїк і фресок, належить іконопис.
Терміни та поняття
Ікона — у православ’ї та католицизмі живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Христа, Богородиці, святих і подій зі Святого Письма, якому поклоняються віруючі. Батьківщина ікон — Візантія. На Русі ікони писалися на дошках.
Іконопис — мистецтво малювання ікон.
Спочатку ікони завозилися з Візантії та Болгарії, але невдовзі на Русі сформувалися місцеві традиції іконопису. Руські майстри завжди дотримувалися візантійського канону (твердо встановленого правила, що служило зразком) іконопису, який оберігався православною церквою, але ніколи не копіювали візантійські ікони.
В. Васнецов. Іконописець Аліпій.
Цікаві факти
Кольори, які використовуються в іконописі, мають певне значення. Найвище місце за своїм значенням займає золотий або жовтий, який символізує Царство небесне. Чим ближче до золотого був розташований на іконі інший колір, тим він є вагомішим. Білий колір означає Преображення Господнє — той стан, коли земна людська природа перетворюється на вищу, духовну. Синій символізує небеса, а блакитний і зелений — усе земне. Пурпурний колір використовують для зображення царської влади. Червоний мав два значення: божественної енергії, життєдайної сили і перемоги, а також зображення святих мучеників, які пролили свою кров за віру Христову. Єдиним кольором, що мав негативне значення, уважався чорний. Він символізував скорботу або пекло. На іконах його намагалися використовувати дуже рідко.
Висновки. Писемність у східних слов’ян виникла задовго до прийняття християнства. Після охрещення Русі князем Володимиром існуюча система письма стала витіснятися кирилицею.
Дослідження загального ходу мовного розвитку на східнослов’янській території дозволили вченим визначити явища, які свідчать про формування української мови.
До вагомих здобутків культури Русі належать її усна народна та музична творчість. У них убачають витоки сучасного українського фольклору.
Високого рівня розвитку досягли архітектура й образотворче мистецтво Київської Русі. Руські будівничі та художники використовували у своїй творчості надбання майстрів Візантії, розвиваючи й удосконалюючи їхні творчі прийоми.
Запам’ятайте дати
XI — кінець XIII ст.— завершальний період формування української мови.
Немає коментарів:
Дописати коментар